Маріупольці сильні і незламні, мов сталь: історія про нові мрії, адаптацію і нове життя

22 Листопада 2022

Маріуполь – місто, що на Донеччині, яке було сповнене сили і краси, натхненне ідеями, планами на майбутнє працьовитих маріупольців. Мальовничі парки і дитячі майданчики, щойно реконструйована площа Миру, новенька набережна, сучасні розважальні і спортивні локації для різноманітних заходів, промислові підприємства, потужна металургія, порт, безліч бізнесових компаній різного масштабу і активне громадське життя, – все це було жорстоко зруйновано ворогом. 24 лютого життя Маріуполя — нині міста-героя України, змінилось назавжди. Маріупольці, яким все ж таки вдалося врятуватись із самісінького пекла, вимушені були переселятись, хтось виїхав за межі країни, але є й багато тих, хто тепер будує нове життя у нових для себе громадах України. Знайомтесь, Ольга Боєва – переселенка з Маріуполя, успішного, квітучого і гостинного міста на березі Азовського моря. В рамках проєкту «Соціальна адаптація під час кризи», що реалізується Громадською спілкою «Громадські ініціативи України», вона поділилася своєю історією. Ольга із родиною, чоловіком та двома дітками, а також з мамою і 90-річною бабусею вимушено переїхали до Ворохти, і вже більш ніж півроку родина будує нове життя, бо повертатись наразі нікуди…

🙏Історію героїчного протистояння Маріуполя і Азовсталі ворогові знає весь світ! Як вам вдалося врятуватись і виїхати з міста під час бойових дій?

🗨Мій чоловік працював на ММК Ілліча – потужному металургійному заводі у Маріуполі. 23 лютого з’явилась інформація, що надвигається страшна біда, на місто йдуть війною, тому було прийнято рішення виїжджати з родиною. Планувалось, що виїзд буде короткостроковим, бо таке ж ми переживали вже у 2014 році. Тому, вважаючи, що ситуація ця ненадовго, ми зібрали наших двох дітей, яким 3 і 11 років, склали мінімум речей, забрали бабусю, якій 90 років, і поїхали до моєї мами – у селище Ланцеве, що у Запорізькій області. Але сталося страшне: на четверті сутки нашого перебування у селище зайшли російські війська, селище опинилося під окупацією. Якийсь час ми вимушено перебували там, під обстрілами. Зникло світло, зв’язок. До речі, нажаль, зв’язку з цим селом немає і по сьогодні. Їжі майже не було, місцеві фермери допомагали, привозили хліб, страх у людей був такий, що сковував. Щоб знайти зв’язок, треба було шукати місце. Так, ми зв’язались з моєю сестрою, яка вже давно проживає у Ворохті, і вона розповіла, що з новин дізналася, як люди виїжджають через Бердянськ, «зеленими» коридорами. Ми вирішили ризикнути, бо вважали, що коридорами буде більш-менш безпечно, доєдналися до колони, і, на щастя, виїхали, але поки тільки до Токмака. Ніч провели в машині, на вулиці, перед танками рашистів, бо нас не випускали одразу. Далі, зранку ми попрямували вже до Василівки, але і там нас з дітьми одразу не випустили, тримали майже цілий день, до ночі. Вночі, через мінне поле, ми їхали далі, і до безпечного місця – Запоріжжя, ми дістались тільки на четвертий день вночі. Вже звідтіля ми доволі швидко дістались до Ворохти.

➡Олю, розкажіть будь-ласка, чому для переселення ви обрали саме Ворохтянську громаду?

🗨Моя сестра тут проживає з родиною вже понад 14 років. Вона сама з Маріуполя, і історія її доволі цікава. Колись вона поїхала у відпустку до Ворохти, і так закохалась у місцину, що вирішила змінити кардинально життя: звільнилась з роботи у Маріуполі, повернулась до Ворохти, влаштувалася екскурсоводом і вже згодом вийшла заміж. До переселення ми бували у неї в гостях, тому їхали вже майже як у рідне місце.

➡Як вас прийняла громада? Чи були складнощі?

🗨На щастя, особливих складнощів у нас не було. Місцеві жителі гостинно нас зустріли, допомагали нам всім, чим могли, місцева влада також здійснювала підтримку. Тому адаптувались до нового життя ми досить швидко. Тим більше, що місцина Ворохтянська мальовнича, красива природа і цілюще гірське повітря, добрі і щирі люди, – все це налаштовує на позитивний лад, надихає і мотивує жити далі, працювати, будувати плани і втілювати мрії.

➡Чим ви зараз займаєтесь? Чи вдалось влаштуватись на новому місці?

🗨Взагалі я майстер манікюру і педикюру, у Маріуполі працювала вдома, бо діти маленькі, і ні з ким їх було залишити. Коли ми виїжджали, за порадою свого чоловіка, я забрала інструменти. Цікаво, що речей я взяла мінімум, документи також не всі зібрали, але інструменти забрала, тож, чоловік виявився далекоглядним. У Ворохті я продовжую працювати нейл-майстринею, є клієнти, тож, все добре, можливість продовжувати займатись улюбленою справою дуже допомагає адаптуватись, познайомитись з новими людьми.

➡Чи долучились ви до життя громади? Можливо, брали участь у якихось заходах?

🗨Окремо зазначу, що вдома, у Маріуполі, до громадської активності я не мала ніякого відношення: і діти маленькі, і часу вільного не було. Переселившись до Ворохти, у якийсь момент відчула поклик доєднатись до активностей. Життя громади цікаве, проводяться різні заходи, – майстер-класи, тренінги, воркшопи. Намагаюсь частіше брати участь, бо це, безумовно, величезна підтримка духу, можливість ділитися досвідом і знаходити нових друзів. Для людей, що вимушено переселилися до нових громад і намагаються будувати своє життя практично спочатку, такі інтеграційні заходи – цінна нагода і з психологічної точки зору особливо. Переселенцям важливо розуміти, що вони не на самоті у своїй біді, єдність і підтримка – це дуже важливо. Про себе скажу, що саме у новій громаді отримала цікавий досвід організації громадських заходів. З іншими переселенцями та місцевими жителями ми влаштували невеличку акцію – мітинг проти референдуму на окупованих територіях. Ідея народилась, коли я їхала з Івано-Франківська, і побачила, що там планується така акція. Вирішила, що і ми так можемо у Ворохті, тож, придумали і реалізували. У нас громада невеличка, на акцію проти референдуму на окупованих територіях зібралось понад 30 людей. Зазначу, що це була суто громадська ініціатива переселенців. Ми, так би мовити, самоорганізувалися. Спочатку у нашій місцевій групі у Telegram-каналі розмістили оголошення про проведення, зазначили час і місце зборів. Далі, вже у зазначений день підготували плакати, на яких написали наші рідні міста, що наразі під окупацією ворога, і провели таку акцію. Діткам, які прийшли з батьками, ми організували патріотичний аквагрим у вигляді національних прапорів. Вважаю, що про такі речі не можна мовчати, разом, ми – українці, у притаманній нам силі духу і відчутті братерства, обов‘язково переможемо!

➡Як на Вашу думку, наскільки дієвими і цінними є такі заходи для інтеграції переселенців у приймаючі громади?

🗨Від себе та своєї родини хочу подякувати за можливість доєднатися до активного життя Ворохтянської громади. Через такі суспільно корисні заходи, можливість навчання, спілкування і дискутування в інтеграційних просторах будується міцна дружба і співпраця, генеруються подальші плани розвитку – як особистого, так і всієї громади. Із задоволенням продовжуватиму свою діяльність, ідей багато, і всі разом, підтримуючи один одного, ми обов‘язково все реалізуємо!

✅У матеріалі використані світлини з особистого архіву Ольги Боєвої. Знайомство та бесіда з героїнею історії відбулася в інтеграційному центрі у м. Ворохта, на одному із заходів, що відбувся в рамках проєкту «Соціальна адаптація під час кризи», що реалізується Громадською спілкої «Громадські ініціативи України» у 9 областях нашої країни.